ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ СЕЛА КЛУБІВКА (КЛЕМБІВКА)
(легенда)
Втікала Клементина з турецького полону. Йшла вона густими лісами, перелісками, переходила через гори і долини. Нарешті дійшла до річки, яка петляла долиною поміж горбами, вкритими лісом. В річці риба водилася, в лісі-дичина і ягоди різні. Зупинилася Климентина, зачарована дивною красою. Тут і оселитися надумала.
Через деякий час знайшла вона в лісі знесиленого, хворого хлопця, який тікав з того ж турецького полону. Забрала дівчина його, доглядала, як малу дитину. Видужав втікач, поправився… Полюбили вони одне одного і залишилися жити в цьому красивому місці.
Невдовзі приєдналося до них ще кілька сімей – втікачів і утворилося маленьке поселення на березі річки. Назвали його Клімівка на честь Клементини.
Поступово назва Клімівка трансформувалась у назву Клембівка.
ГОРИНЬ
(легенда)
Колись давно жила бідна вдова. Була у неї красуня - дочка на ймення Горинь (Горинка). Дівчинка росла вродливою, доброї вдачі.
Не один парубок задивлявся на її вроду. Але мало хто збирався взяти її за жінку через убогість.
І ось з’явився в селі старий, незграбний, зате багатий парубок . Небаченої краси Горянка впала йому в вічі. Мати, щоб позбутися злиднів, вирішила віддати свою кровинку за нього.
Бідна дівчина надумала втікати до хрещеної матері Прип’яті. Вибігла Горинь на світанку, обминала села, боялася зустрітися з людьми. Бігла яругами, лісами, припадаючи до землі, боячись кожного шелесту, звуку.
Десь в обідню пору дізнався горе–наречений про втечу Горині і кинувся навздогін за нею. Ой, важка була та погоня, бо дорога білянки звивалась по степах, ярах, лісах і болотах.
А Горинь бігла далі. Залишалися лічені кроки до порятунку, а нелюд був поряд. Зняла бідолаха в розпуці руки до неба і закричала щосили: ‘‘Матінко Прип’ять, порятуй мене нещасну! Краще смерть, ніж життя з нелюбом!’’. Опустилась на землю, притулившись до неї всім тілом, благаючи подумки Матір-землю врятувати її від лиха. ‘‘Краще вже смерть, ніж вічна мука!’’.
А дорога, зрошена слізьми Горянки з часом перетворилася в швидкоплинну річку, яка котить свої хвилі лісами, полями, ярами, болотами, даруючи прохолоду влітку, милуючи око восени.
І водами своїми вона наповнює захисницю – річку Прип’ять.
ЯНИКОВА ГОРА.
(легенда)
Давно це було…
Текла – бігла по рівнині подільських земель річка Фоса. Кругом, скільки око сягне, ліси, луки, яруги. Та ген вдалині видніється гора. І тільки-но всміхається ласкаве сонечко вранці-рано, як уже дзвенить сопілка. Її звуки переливаються, котяться срібним передзвоном над річкою, над річкою, над лісом. То виграє сирота-пастух Янко. Ось зараз він зійде на гору, посміхнеться сонечку, зустріне новий день і привітає його своєю грою. Звідси, з гори, все добре видно навкруги, а отара, яку пасе, як на долоні. Тож сидить господарем Янко на горі. Десь за годину дістане з торбини кусень, з’їсть, зап’є джерельною водою. Джерело - поряд. В обід вівці, напасшись, відпочивають. Відпочине і сирота. А коли день хилитиметься до ночі, коли золотистий вечір розпрямить оксамитові крила,- то і додому пора. І називали ту гору Янковою. І джерело - Янковим (пізніше Яниковим, так зручніше).
Збігли роки… Виріс, змужнів Янко. Навчився ремеслу, став майстром. І вирішили люди в селі церкву збудувати. Де ж місцину таку обрати, щоб видно було церкву звідусіль, щоб звідси не глянеш, було її, святиню, помітно? І вирішили побудувати церкву на Янковій горі. Зійшлися звідусіль найкращі будівничі. Заспівали пилки в лісах, застукотів дятлом молоток. Здавалось, що церква не будується, а народжується, виростає з землі. А ще через кілька місяців дзвін покликав на службу до храму. Одягли люди найкращу одіж, взяли на руки діток (старшенькі самі йшли). А церква як наречена, стояла в ранковому серпанку, милувала око чистотою і позолотою, стрункістю форм, майстерним розписом.
Минуло небагато часу. Прийшла недоленька на Русь: жорстокий ворог топтав її землі, палив міста і села, нищив народ. І коли наблизилась страшна година, люди зібралися навколо церкви, стали навколішки, зняли руки до неба: «Матінко-заступнице, захисти нас! Не дай на поталу ворогові своїх дітей і нашу віру!»
І тоді з’явилось над церквою золоте сяйво. Загойдалась, розверзлась земля і поглинула і церкву, і люд.
Зупинився ворог, не вірячи своїм очам. Тільки що бачив перед собою величну будову. Куди вона ділась?! Чи може то було марево? Люто пришпорив ворог коня. Тварина миттю винесла вершника на гору. Тільки вирва перед очима і гул підземний.
Прошуміли віки. А легенда живе. Побутує думка, що у неділю раненько, якщо притулитись вухом до землі, чути дзвін.
А гора – Яниковою так і залишилась.
КОЗАЦЬКА МОГИЛА
З давніх-давен люди нашого краю пам’ятають таємничий пагорб, що знаходився по лівій стороні, поблизу автодороги Клубівка - Ізяслав, приблизно посередині між селом Клубівка і Васьківці. Його висота-близько 3 м, діаметр-9 м. Посередині вершини-глибока, конусоподібна воронка штучного походження. Усі легенди пов’язували її походження з козаками Богдана Хмельницького. Та чи так це, чи просто красивий вигляд нам перевірити було не просто. Наукове дослідження кургану не проводилось, ніяких згадок в краєзнавчій чи науковій літературі не знаходили. Опитування старожителів дали перший результат. Вдалось з’ясувати походження конусоподібної воронки в центрі кургану.
Взимку 1944 року, коли лінія фронту наблизилась до нашого краю, німецькі загарбники почали спішно укріплювати оборону. Їх увагу привернув курган. Вони вирили воронку і встановили в ній великокаліберну зенітну гармату. Вдало вибрана позиція, як пояснив майор Ковальчук В.В. артилерист, нач. штабу артдивізіону ЗСУ давала можливість вести вогонь і по наземних цілях.
Проте це не давало відповіді на головне питання - яке ж походження кургану. Допоміг випадок. Учні, які ходили до Клубівської СШ з с. Васьківці, розповіли про те, що місцеві скарбошукачі розкопали зверху хід до поховання. На місці події було виявлено яму діаметром 70 см і глибиною близько 1.5 м. У викинутій землі жовтіли людські кістки. Їх було закидано назад і засипано знову. Там же знайдено люльку з каменю, орнаментовані мідні і срібні ґудзики, уламки іржі (можлива зброя) і т. д. Було знайдено одного з скарбошукачів, який теж показав подібні знахідки, звичайно після обіцянки мовчати. Кілька цих знахідок були показані в листопаді 1989р. професору І.С.Винокуру, завідуючому кафедрою археології Кам’янець-Подільського педагогічного інституту. Його висновок - ці речі належать українським козакам і городянам приблизно середини другої половини XVII ст. А далі - знову пошук письмових джерел. Активні військові дії з участю козаків - це 1648-1649 рр. Спочатку козаки полковника Івана Донця захопили місто Ізяслав, прогнавши поляків. Проте тоді у них був час поховати покійників або на кладовищі, або поближче до міста. І вдруге, влітку 1644 р, коли козаки цього полку (Звягельського) обороняли місто від 10 тис. польського війська белзького каштеляна Я. Фідлера. Не зумівши форсувати річку в районі міста частина польських військ форсувала Горинь десь поблизу сіл Клембівки чи Васьківці (вгору по течії). Напевне козаки зуміли перехопити їх. Бій закінчився невдало. Повстанці залишили місто і взагалі територію нашого краю. Вбитих козаків могли поховати селяни Васьковець. В пізніші часи подібних сутичок на території краю не було. Тут міцно закріпились поляки.
У 1994 р., керівник місцевого КСП, Юзина Володимир Степанович поновив курган. Воронку було засипано, сформовано верхівку, проведено благоустрій навколишньої території, встановлено дерев’яний хрест. Вдячні нащадки пам’ятають тих, кому завдячує своїм існуванням, існуванням свого народу .
В досліджені історії кургану активну участь взяли тодішні активісти історико-краєзнавчого гуртка. Грищук Олександр(с. Васьківці) та Кирилюк Леонід (с. Клубівка).